Петро та Олександр Гончаренки

Бандуристи, майстри з виготовлення бандур
Петро Гончаренко
11 грудня 1910, с. Ольшаниця, нині Рокитнянський район, Київська область – 19 вересня 2000, м. Бавнд Брук, Нью-Джерсі, США
Заслужений артист України
Олександр Гончаренко 1913–2005

Петро та Олександр Гончаренки родом із Рокитного, що на Київщині, відомі в середовищі музикантів української діаспори Північної Америки як талановиті майстри з виготовлення бандури.
Їхній батько Федір Гончаренко – талановитий майстер-ремісник, від якого брати ввібрали майстровитість і щиру любов до української народної творчості. Якось батько привіз із Києва синам буквар, на першій сторінці якого красувався малюнок із підписом «Бандура», а згодом до Рокитного прибув мандруючий бандурист, і завідуючий школи запросив його виступити перед учнями, щось їм заграти. Після того виступу старший брат Петро вже не мав спокою. Одна мета стояла перед ним – роздобути бандуру, і хлопець вирішив її зробити самотужки.
Батько допоміг йому в майструванні, адже був умілим столяром. Майстрували зі старих сухих клепок, і бандура ніяк не вдавалася. Вже коли став студентом педагогічного технікуму в Білій Церкві, бандура була готова, на ній можна було грати. В технікумі Петро зустрів інших любителів бандури, і dони почали вчитися грі самотужки, адже ніяких вчителів не було.
Через рік молодий бандурист майструє ще одну бандуру. Цього разу довбану з одного кусня старої тополі.

У 1925 році Петро вперше слухає кобзарський хор із шести бандуристів, детально розглядає інструмент і починає майструвати вже досконалу бандуру, яка потім слугуватиме йому, коли він вчителюватиме на Донбасі.

За Петром і менший його брат Олександр потягнувся до навчання гри на бандурі. Після того, як їхнього батька було покарано за «куркульство», брати подалися на Донбас з однією бандурою. На Донбасі Петро закінчив екстерном учительський інститут, став заступником директора школи, а також керував музичним та хоровим гуртком. Будучи великим фахівцем освітянської справи, багато працював, жив обережно, і це врятувало його від арешту.

Розпочалася Друга світова війна, і брати Гончаренки повернулися до рідного села, але згодом, з ешелонами остарбайтерів подалися на Захід. Працювали на заводах Німеччини, а по закінченні війни познайомились із керівником Української капели імені Тараса Шевченка Григорієм Китастим і почали активно співпрацювати з цим колективом. Спочатку вони працювали в Інгольштадті, майструючи для учасників капели нові та лагодячи старі бандури. Згодом переїхали до міста Госляр, працювали у Капелі імені Миколи Леонтовича, якою керував Григорій Назаренко. Виступаючи в складі капели таборами Німеччини, брати перебували на провідних ролях у концертах, виступаючи в дуетах, тріо, квартетах, поступово вдосконалюючи спів і гру на бандурах до високого професійного рівня. Протягом двох років – 1947-го та 1948-го – Петро та Олександр Гончаренки виготовили 25 бандур для капели.

Згодом брати емігрували до США, разом з членами Української капели бандуристів імені Тараса Шевченка, але жити з концертування чи з виробництва нових бандур було вже неможливо. Брати працювали різноробочими, здобували у вечірніх школах слюсарства документи-посвідки на майстрів, і за рік були вже кваліфікованими фахівцями. Проте, музиканти не полишали своїх музичної діяльності, а в 1950-му році через хворобу голови управи Капели бандуристів імені Шевченка ці обов’язки починає виконувати Петро Гончаренко.

У 1959 році Гончаренки вирішують продовжити виробництво бандур уже в Америці. Для цього запрошують колишнього свого учня, майстра бандур Юрія Приймака з Аргентини. Маючи глибокі знання з конструкції та практичного використання цього музичного інструменту, менший брат Олександр Гончаренко у 1977 році, з виходом на пенсію, взявся за вдосконалення перемикача до бандури. Брати Гончаренки при виробництві нових інструментів намагалися домогтися сильного, але приємного звуку, тому модернізували бандуру надзвичайно широко і всебічно.
Досягнення братів Гончаренків важливі для усіх поколінь бандуристів і посідають значне місце в літописі розвитку бандури.