У контексті потужного мистецького руху початку ХХ століття в Україні, завдяки видатному українському композитору та науковцю Гнату Хоткевичу та його колегам і послідовникам, так звана старосвітська бандура набула нового вигляду та звучання, була значно вдосконаленою. Від 1900-х років така «харківська» бандура почала набувати шаленої популярності, адже її безмежні можливості як інструменту дозволяли задовольняти майже усі мистецькі забаганки того часу, в різних стилях та жанрах. Поступово почали виникати різні ансамблеві версії харківських бандур – квартети, секстети тощо, які мали значний успіх і виступали на багатьох світських заходах.

Нарешті, у серпні 1918-го року за сприяння гетьмана Павла Скоропадського бандуристом Василем Ємцем було створено перший професійний музичний ансамбль бандуристів – Київський кобзарський хор. Колектив здійснив ряд гучних виступів та отримав популярність, але, на жаль, проіснував лише рік, у 1919-му році багато з учасників його постраждали під час революційних подій і колектив припинив свою діяльність. Натомість, у 1923-му році було сформовано «Київську капелу бандуристів» – кістяк першого складу якої склали два бандуристи колишнього «Кобзарського хору» – Григорій Андрійчук та Георгій Копан.

У 1925 році свою діяльність розпочинає Полтавська капела бандуристів, створена на базі кобзарської студії при Полтавському селянському будинкові, до складу якої входили найкращі співаки Полтавського національного хору та хору українського автокефального кафедрального собору. Мистецьким керівником капели стає Володимир Кабачок. Протягом 1926 року капела здійснює ряд виступів Україною і перейменовується на «Полтавську округову капелу кобзарів».

Певний час СРСР фінансував утримання Київської та Полтавської капел бандуристів. Так, зокрема, у 1928 році Полтавська капела починає співпрацювати з Гнатом Хоткевичем, який створює її репертуар, капела активно концертує. Але від 1930-го року ідеологічний тиск на діяльність капели посилюється, твори Хоткевича були заборонені до виконання, автор продовжує за них відчайдушно боротися, за що його у 1933-му його було звільнено зі складу керівництва капели, а в 1934 році було припинено і фінансове утримання самого колективу. Керівника капели Володимира Кабачка було заарештовано в Києві у січні 1934 року, нотозбірню капели вилучено і знищено, в тому числі, зниклими є унікальні партитури Гната Хоткевича.

Натомість, 1935 року було створено об’єднану «Українську державну зразкову капелу бандуристів», яка складалась із залишків учасників Кобзарського хору та зруйнованої Полтавської капели бандуристів. Цей зібраний колектив почав роботу під орудою талановитого хормейстера Миколи Михайлова. Гната Хоткевича ж було заарештовано і розстріляно у 1938 році.

На початку II-ї Світової війни учасники Української державної зразкової капели бандуристів, яка була вже київським колективом, знову було розформовано – молодших виконавців мобілізували до лав радянської армії, старших та неблагонадійних залучали копати протитанкові рови. На час захоплення Києва німецькою армією у вересні 1941 року, у місті перебувало лише четверо артистів колишнього передвоєнного колективу. Київ офіційно увійшов до райхскомсаріату Україна і представляв собою німецьку територію. Відбулася зміна керівництва, почали виходити щоденна газета «Українське слово», літературний журнал «Літаври». Один з музикантів капели – Дмитро Черненко – в одному з перших номерів «Українського Слова» подав об’яву до членів капели повернутися до Києва і знову розпочати свою працю в колективі. З таборів для полонених німці звільнили Тимофія Пивка та Григорія Китастого, які долучилися до відтворення діяльності колективу, мистецьким керівником якого став Григорій Китастий. Упродовж 1941-1942-го років капела активно виступає в Галичині, виступаючи перед воїнами Української повстанської армії, створюючи в цей час унікальний репертуар, який складається з повстанських пісень та маршів, з 1942-го року гастролює Німеччиною. У 1945-му році колектив, очолюваний Григорієм Китастим, опиняється в американській зоні окупації у містечку Інгольштадт, згодом переміщується до Реґенсбурґу, звідки у 1949 році виїжджає до Детройту (США).

По закінченні ІІ-ї Світової війни, у 1946 році в Києві поновлюється діяльність капели бандуристів шляхом створення Державної капели бандуристів Української РСР. На чолі капели стає талановитий музикант Олександр Міньківський. Оновлюється репертуар капели, розпочинається концертна та гастрольна діяльність. Оскільки у повоєнний період на території СРСР встановлюється чітка система управління культурою, яка контролювала процедуру проведення концертних виступів на всій території тогочасного державного утворення, діяльність капели перебуває під повним контролем з боку керівних органів культури СРСР. Але це дало можливість виконувати дозволений український репертуар, зростати професійно, вдосконалювати виконавство на бандурі, зберегти певну частину українських традицій. Капела отримала змогу безперешкодно виступати на теренах СРСР та за кордоном, перетворилася на зразковий фольклорний колектив, отримала ряд державних нагород та за роки своєї діяльності перетворилася на унікальний культурний феномен, культовий колектив, який багато років з незмінним успіхом репрезентує українське мистецтво у світі. Протягом історії існування колективу ним керували видатні музиканти Григорій Куляба, Микола Гвоздь, Віктор Скоромний. Від 2013 року керівником капели є Юрій Курач.

По переїзду до США, у 1950-х роках учасники Української капелі бандуристів, попри важкі фінансові та інші обставини, які супроводжували їх на шляху адаптації та працевлаштування на території іншої держави, не припинили своєї діяльності. Українські бандуристи розселилися в різних містах Сполучених Штатів Америки, деякі переїхали до Канади, але попри це, все одно відновили роботу славетного колективу, продовжуючи та плекаючи традиції, започатковані у першій половині ХХ-го століття. Українська капеля бандуристів багато гастролювала світом, популяризуючи українські традиції та музичне мистецтво. Учасники капелі зберегли унікальний та знищений в Україні довоєнний репертуар, котрий містить релігійні твори, церковні колядки, республіканські, стрілецькі та повстанські пісні, традиції музикування й виконання та, найголовніше, довоєнний інструмент – бандуру харківського типу, яких в Україні на сьогодні залишилося декілька екземплярів.

Українське мистецтво в діаспорі подарувало світові ряд талановитих імен непересічних особистостей, які надзвичайно багато зробили для збереження та популяризації української культури, серед яких імена Григорія, Івана та Юліяна Китастих, Віктора Мішалова, Олега Махлая та багатьох інших. Сьогодні учасники капели активно гастролюють, впроваджують освітні програми, запрошують музикантів з України, підтримують розвиток спільних традицій.